Чернівці – маленький Відень

З першого погляду відчуваєш, що потрапив не просто до обласного центру України, а до справжньої столиці австрійського герцогства. І хоч слава Австро-угорській імперії вже позаду, але в характері міста збереглися риси справжнього аристократа, амбіційність та шляхетність. І досі на вулицях міста можна почути: «Ні! – це не Чернівці маленький Відень, це Відень – добре відреставровані Чернівці!».

А ще Буковинську столицю називають українським Вавилоном. Колись казали, що справжнього городянина відрізняє мова. Він розмовляє чистою Чернівецькою. Тобто змішаними до купи румунською, угорською, українською, німецькою,та ще й з єврейськими зворотами та польськими жартами.

А у Костьолі Воздвиження чесного Хреста і до тепер Богослужіння правлять трьома мовами: українською, польською та німецькою. Навіть сонячний годинник розмовляє німецько-українською сумішшю. Він показує не Чернівецький а Віденський час.

Таке багатоголосся щодня лунало на Площі Ринок. До речі працівники магістрату звертали до чернівчан з балкону Ратуші теж трьома мовами, втім тут і зараз багатолюдно, але вже з інших причин. Кожного дня, рівно о 12:00, з вежі міської Ратуші остей міста вітає пісня Марічка: «Чуєш, чи не чуєш, чарівна Марічко!? Я до твого серця кладку прокладу.»

Вже сто років, ще спочатку ХХ століття, ще спочатку, кожен може за невеличку платню піднятися на верхівку Ратуші, щоб помилуватися Чернівцями. Але сьогодні це виглядає, як справжня подорож у часі. Бо за ці сто років , панорами, що відкривається звідси майже не змінилася. Ось наприклад, будинок будували для дирекції Ощадного банку, тоді казали, що в усій державі за красою йому немає рівних. Звісно,  чернівчани трошки хизувалися і не важливо, що Чернівці були столицею не всієї Австро-Угорської імперії ,  а лише її невеличка окрая. Однак про красу цього краю, тепер розповідає музей, що розташувався в приміщенні колишнього Ощадбанку.

Такі інтер’єрі і правді мають належати, якщо не титулованим аристократам, то принаймні працівникам найбільшого на Буковині музею мистецтв. Адже піклуються вони і про історичну будівлю і про народні традиції всього Буковинського краю. Хоч колекція вже зібралася чимала, та  кожен рушничок, кожна вишиванка тут на вагу золота. І не забудуть ще й працівники музею гордо додати, мовляв, колекція писанок у них навіть краща, ніж у Коломиї, а багатьом іконам вже по 400 років.

У реставраційному відділі музею – повертають друге життя старовинним образам. Тут можна познайомитися з одним найвідомішим українським художником-реставратором Володимиром Красновим. Його робота – відновлення унікального полотна «Житіє Святих». Ця величезна ікона ілюструє майже усю Біблію. Можливо саме за нею, наші не писемні предки вивчали святе писання.

Далі розповімо про вулицю Ольги Кобилянської. Якби ми б жили років сто тому, то особливою честю б було пройтися цією вулицею. Оповідають, що колись її мили з милом, а замітали трояндами. Та й називалася вона тоді Панською. Кожна рогівка, мала ретельно витерти ноги, перш, ніж ступити на цю бруківку, а проїжати тут  взагалі заборонялося.  Залишити свій слід на Панській могли  тільки гумові колеса фіакри, в яких сиділи елегантні дами та кавалери. Це поважне панство зазвичай поспішало на яскраві бали до польського та німецького будинків.

За сто років тут майже нічого не змінилося, окрім вивісок та вітрин. В одному із будинків, колись знаходилася кав’ярня Габсбург. Кажуть на каву сюди приходила сама Лес Українка. Також в  одному із будинків на цій вулиці господиня увічнила себе у образі Богині Іриди і тепер щодня пихато оглядає пішоходів.

А щоб ще глибше поринути у минуле Буковинської столиці., треба завітати до будинку № 28. Тут розташувався краєзнавчий музей. Схоже, звозили до нього експонати з усіх усюд. Тут і  стародруки і плакати австрійських часів і гроші, які колись ходили на Буковині і навіть предок сучасного вело байка.

До речі, якщо б кав’ярня Габсбург залишалась і досі на вулиці Кобилянській, то головну  їй конкуренцію склала Віденська кав’ярня. Ось де  і справді відчуваєш себе у старому Відні. Тут з кожного куточку віє таким теплом та затишком, що навіть би навіть злива за вікном. Та скільки не гуляй Панськими стежками. Скільки не відвідуй музеї, поки не відвідаєш одну будівлю, в Чернівцях вважай не був. Це звичайно Університет.

Поталанило тутешнім студентам, вони мають змогу навчатися у найкрасивішому в Україні навчальному закладі. Дійсно, коли дивишся на ці споруди, то вони нагадують, якийсь палац, замок, а може й  резиденцію якоїсь поважної особи.

Так воно й було, адже  спочатку будували, як резиденцію Буковинським митрополитів. Коли у 1860 році Чеський зодчий Йозеф Лавка  запропонував свій проект, йому було лише 29 років. Утім невдовзі масштаби робіт вразили всіх. Тільки уявіть спеціально для цього будівництва розробили декілька кар’єрів та відкрили один керамічний і два цегельних заводи.

Але, як то в нас часто трапляється –  проблеми з фінансуванням все рівно виникла. І тут на допомогу православній митрополії прийшли євреї. Таке буває мабуть тільки в Чернівцях, тому не дивуйтеся, коли знайдете зірки Давида в оздобленні резиденції. Взагалі інтер’єри приміщень університету справді вражаючі. Ви тільки уявіть, як досконало все оздоблено. І здавалося б від звичайних сходів до парадних зал.

Роздивляючись будівлі, зверніть увагу на об’ємний хрест. Католикам він вказує на захід, а православним на схід. Ось вона справжня релігійна толерантність. До речі церква на території Університету, теж діюча. Тут і сьогодні поєднуються в шлюбі. А ще в Чернівецькому Університеті існує єдиний в Україні філософсько – телегічний факультет.

За будівлею Університету прихований дуже мальовничий парк. Мабуть не  погано готуватися до екзаменів та пар в такому місці. Можливо і цими стежками прогулювався і тоді колишній студент Іван Франко. Тепер дехто розшукую тут найстаріший бук, а хтось і справді приходить сюди за натхненням.

Після Університету, ще довго можна гуляти Чернівецькими вуличками. А скільки церков  можна тут зустріти. Кажуть, скільки національностей змішалося у Чернівцях, скільки тут і храмів. І всі вони такі різні, що хоч складай власний рейтинг. Можна навіть церкви – тески тут зустріти. От приміром найстаріша – Миколаївська. Такі церкви, хатнього типу, будували 400 років тому, а сьогодні знайти їх можна хіба що на  Буковині. А от її теску – Миколаївський Кафедральний Собор,  можна назвати найдивовижнішим Храмом у Чернівцях. Варто лише поглянути її куполи, не можна збагнути, чи то вони падають, чи то їх хтось крутив. Зате чернівчани підібрали Собору влучну назву – «П’яна церква». Та дивна вона не лише цим. Собор зводили в оточенні щільної міської забудови, то ж щоб він був об лаштований за церковними канонами, довелося боковий вхід зробити в головній стіні і тепер він знаходиться ліворуч від вівтаря.

Набагато більше пощастило із  розташуванням Успенській церкві. Колись цей куточок Руської  вулиці називали ідеальний міський пейзаж. А сама назва  вулиці пішла від русинів, які жили тут.  До речі «русинами» в румунські та угорські часи називали саме українців. Головні міські дзвони лунають із Кафедрального Собору Святого Духа. А міг такий Храм стояти не в Чернівцях, а в Санкт-Петербурзі. Бо один із проектів Ісаківського Собору.

А от найоригінальніший, як для Буковини Храм, спіткала  сумна доля. Це Юзвійський Костел «Серце Ісуса». Колись його орган вважався найкращим у Центрально-Східній Європі, а дзвони відливали у самому Единбурзі. Однак Радянська влада вирішила розмістити тут державний архів. Усю молитовну залу розділили перекриттями на поверхи. Тож від внутрішнього оздоблення майже нічого не залишилося. Орган і куранти знищили, а вітражі майже повністю втрачені.

Вірменській церкві пощастило більше. В ній також на довгі роки розташувався склад. Зате тепер вона відновлена і збирає прихильників органної музики. А якщо вона чимось Вам нагадала Чернівецький Університет, то Ви не помилилися, її також збудував Йозеф Главка.

Театральна площа. Від самої появи театру, площа стала центром суспільного життя. Вечорами тут збиралася вишукана театральна публіка. А в продовж дня гуманіли веселі простецькі ярмарки. Люди стікалися сюди за рибою та зерном, а тодішню назву площі «Елізабет Пляць» вони відповіли своєю «Фіш Пляць», тобто Рибна площа. Міській раді навіть довелось штучно занизити рівень землі на площі, щоб театр, хоч якось виділявся серед рибних лотків. Та як же було не хвилюватися тутешньому магістрату, якщо театр мав бути не гірше престижний європейських сцен. Тож і будувати його запросили найкращих віденських архітекторів. Та за  доброю традицією, не обійшлося, без казусу. Коли будівельники прибули до Чернівців, виявилося, що міська каса не встигла назбирати 600 000 крон на спорудження театру. Не довго думаючи, архітектор продав, вже готовий проект баварському місту Фьорд. Ось так у Чернівецького театру з’явився німецький брат – близнюк. Але чернівчан, цей факт навряд чи засмучує. Вони ж знають, що їхнє місто завжди дивує туристів. Навіть будівлю вокзалу, не рідко називають театром. А кам’яницям вигадують поетичні імена. Як наприклад «Будинок Корабель». Він і справді нагадує якийсь фрегат. Та ще й з левом на носі.

Із площі турецької криниці лунають мелодії сопілки. Сюди з усієї Буковини з’їхалися всі майстри народних промислів. Там, де колись протікала річка, зараз вирує строкатий водограй. А його краплинки виблискують, мов часточка української душі, що вкладена у кожний витвір.